УДК 343.142

ФОРМИ ДОКАЗУВАННЯ ВИНИ: ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

Сафронов С.О.
Харьковский национальный университет внутренних дел
канд. юрид. наук, доцент, професор кафедри ОРД

Аннотация
На основе анализа исторических периодов развития европейского общества выдвигается гипотеза о существовании в истории судопроизводства шести форм доказывания вины, описываются их типичные признаки.

Ключевые слова:


Safronov S.O.
Kharkiv National University of Internal Affairs
cand. jurid. Sciences (PhD), associate professor

Abstract
Based on analysis of historical periods in the development of European society was advanced the hypothesis of the existence in the history of justice of six forms of proof guilt. Described their typical signs.

Библиографическая ссылка на статью:
Сафронов С.О. Форми доказування вини: історичний нарис // Политика, государство и право. 2012. № 1 [Электронный ресурс]. URL: http://politika.snauka.ru/2012/01/92 (дата обращения: 30.09.2017).

Просмотреть статью на английском языке

УДК                                                                                    С. О. Сафронов

 

На підставі аналізу історичних періодів розвитку європейського суспільства висувається гіпотеза щодо існування в історії судочинства шістьох форм доказування вини, наводяться їх типові ознаки.

***

 

***

 

З античних часів питання щодо процесу доказування вини займало уми багатьох філософів, теологів, вчених, юристів та державних діячів. Сучасній юридичній науці відомі численні праці, які були присвячені дослідженню питань щодо процесу доказування у кримінальному судочинстві. Так, наприклад, на монографічному рівні такі дослідження здійснили: А. Р. Бєлкін [1],   А. А. Власов [2], Ю. М. Грошевий [3], Л. А. Кірмач [4], Я. Ю. Конюшенко [5], О. О. Левендаренко [6], В. В. Мельник [7], Р. Ю. Савонюк [8], Е. В. Селіна [9], С. М. Стахівський [10], В. М. Тертишник, С. В. Слинько [11] та інші вчені. Безпосередньо питанням щодо доказування вини були присвячені нечисленні публікації, зокрема праці П. С. Дагеля [12] та Б. Я. Петеліна [13].

Слід констатувати і факт того, що не проводилося комплексного дослідження історичних аспектів стосовно форм доказування суб’єктивної сторони злочину, не аналізувався процес розвитку та становлення епохально-концептуальних принципів доведення провини у судах, не зазначалися їх принципові відмінності. Саме ця наукова прогалина обумовила мету цієї статті – висвітлити існуючі в історії кримінального судочинства форми доказування вини, зазначивши їх типові ознаки, з’ясувавши генезис.

Методологічну основу досліджень склали праці з історії держави та права [14, 18, 19], історії [15, 20, 21], історії релігії [16, 17, 22, 23], культурології [24]. Вивчення, аналіз та систематизація зазначених авторських робіт дозволяє сформувати наступні гіпотетичні результати проведених досліджень.

Примітивний розподіл виконання життєдіяльних функцій, які були необхідні для виживання соціору, призвів до виникнення якісно нових відносин серед прадавніх людей. Навіть первинні форми групового співіснування людей вимагали приборкання лейтмотивів, які панували у всьому тваринному світі. З огляду на це, з появою перших форм групових відособлень почали з’являтися перші соціальні заборони – спочатку харчові та територіальні, пізніше статеві (екзогамія), майнові тощо. Вже в період палеоліту почали зароджуватися суспільні заборони (табу) [25], несхвальні вчинки і потенційно небезпечні діяння, а разом з ними з’явилися і порушники. Безумовно, не можливо стверджувати про існування у той час будь-яких форм судового розгляду з процедурою доведення вини, які мали місце в більш пізніші періоди історії людства. Але, не можливо виключити ймовірність існування в первісному суспільстві атрибутів групового осуду, зокрема і виправдання.

На жаль, початкова епоха людства не донесла до нас прямих свідчень щодо принципів або способів доведення провини. Однак, виходячи з теорії міжсоціорних зв’язків (теорії залежного розвитку) цілком імовірно, що більш пізніші форми людських формацій, як спадкоємці минулих епох, зберігали деякий час життєві уклади минулого, в тому числі і первісного суспільства. Яскраві відлуння такої епохальної «естафетності» вбачаються у звичаях, які виражають фізичні способи доказування вини, наприклад двобій. На більш пізніших стадіях розвитку людства існували поєдинки, а потім дуелі, які використовувались як спосіб доведення своєї правоти. Поєдинок, як соціальна норма, з певними трансформаціями та мінімізацією його проявів формально підтримувався в державах Європи аж до ХVIІ – XVIII століття нашої ери (в 1716 році Військовий статут Петра І заборонив дуелі), а в суспільстві цією нормою керувалися майже до початку ХХ століття. Через це є підстави вважати, що первинні способи визначення вини були перенесені з первісних періодів на більш пізніші соціоісторичні формації людства.

Безпосередньо фізична форма доведення вини була суто природною і обумовлювалася властивостями того часу, коли примітивна фізична перевага давала лідерство, переконувала у правоті та гарантувала певні соціально-життєві привілеї. У первіснообщинному ладі панував принцип «правда сили» і це було цілком прийнятним, оскільки кількість сильних особин певного угрупування підвищувало шанси виживання всієї общини, роду, племені. Колективна свідомість пробачала сильному його неправоту, і це були перші кроки соціального компромісу, який ґрунтувався на потребі у фізично-розвинутих мисливцях, воїнах, витривалих працівниках.

Прогресові процеси соціалізації людства та розвитку засобів виробництва вимагали взяття під громадський контроль актів розправи сильного над слабким. Це призвело до того, що форми визначення провини поступово видозмінювалися. Так, на ранній стадії розвитку Римського права (VIII – III століття до н.е.) існував інститут самоправства, який не передбачав втручання общинної влади, оскільки здійснювався власними силами і засобами але, на відміну від минулих часів вимагав від особи, яка чинила самосуд, наявності певних юридичних підстав. Інститут самоправства мало чим відрізнявся від саморозправи. Тому у той період доведення провини здійснювалося переважно насильницькими способами (побої, погрози, позбавлення їжі і пиття, фізичне обмеження волі). Насильницько-фізичний спосіб доведення вини та здійснення самосуду відзначається і на більш пізніших етапах історії людства. Так, наприклад, до Руської Правди (отже до XI століття нашої ери) було дозволено без якої-небудь судової процедури забирати свою річ у будь-кого [26, с. 419], а відповідно правота доводилася переважно силою.

З часом, суто фізична форма доведення вини перетворилась у демонстраційно-фізичну, яка увійшла в історію судових звичаїв у вигляді поєдинків. Поєдинок, як спосіб доказування вини використовувався у разі незгоди однієї сторони зі ствердженнями іншої або у разі незгоди з рішенням суду. Демонстрація фізичних переваг осіб, які судилися, застосовувалась також у разі сумнівів щодо вини та при недостатності або відсутності доказів. У таких випадках спір вигравав той, хто перемагав, і питання тяжби вирішувалось на його користь з дотриманням принципу – «переможця не судять». Судові поєдинки значно обмежували свавілля самосуду оскільки встановлювали певні правила двобою, ставили умови застосування сили, відбувалися публічно та під безпосереднім наглядом особи, яка вершила суд. Найголовнішім прогресуючим фактором демонстраційно-фізичної форми доказування вини стало те, що перед проголошенням поєдинку все ж таки відбувалась стадія розгляду суті тяжби, а сам двобій повинен був бути санкціонований судом, владою.

Поширення та зміцнення релігійних форм свідомості породило культово-сакральну форму визначення вини, яка прийшла на зміну суто фізичним формам доказування провини. Певний час, навіть ця форма зберігала елементи фізичної змагальності, оскільки ордалії (випробування вогнем, залізом, водою та хрестом) [26, с. 427] потребували наявності здоров’я та сили. Але переломний момент, який фізичну перевагу зробив другорядною запорукою успіху у процесі доказування вини все ж таки настав. Головною відмінністю культово-сакральної форми доведення вини було те, що найважливішим чинником перемоги стала сила духу. Це давало можливість довести свою правду людині, яка була фізично слабкішою але, сильнішою у вірі до Бога та за силою волі. Сутність ордалії, як суду Божого, полягає у віруванні щодо причетності Бога до усіх подій, які відбуваються на землі. За тодішніми повір’ями Бог спостерігав за судовими випробуваннями і завжди допомагав лише правдивій та добропорядній людині.

Види давніх релігійних вірувань визначали й способи доведення провини. В епоху тотемізму винність особи вирішували завдяки тваринному світу. Неозброєних підозрюваних (практикувалося і їх зв’язування) залишали у певній місцевості (у лісі, печері, ямі, яру) де мешкала тварина, яка вважалася заступником роду або духом предків. Якщо звір не торкнув людину та залишив її живою та неушкодженою одноплемінники сприймали це як ознаку невинуватості, або як акт пробачення.

При анімізмі, коли природа одухотворювалась, сам факт виживання людини у певних умовах (наприклад, самотнє існування поза общини певний час) або при випробуваннях (одиночне полювання на невловимого або небезпечного звіра) означав його невинуватість. За анімістичними повір’ями тільки чесній людині допомагали духи природи: землі, води, лісу тощо.

Під час панування шаманізму, коли процес визначення вини заходив у глухий кут та ускладнювався всілякими суперечностями, провину визначав жрець. Віду­ни, шамани, жерці оперували різними способами, які використовувалися для з’ясування вини: транс, ворожіння (по кубку з водою та воском, по стрілам, посохом, маятником тощо), технології гіпнозу і навіть звичайні психологічні хитрощі та виверти, зокрема спостереження за вербальними (обмовки, тиради, заїкання), невербальними (знервованість, «ховання очей», тремтіння рук або їх схрещення, закривання долонь) та вегетативними (почастішання пульсу або дихання, інтенсивне потовиділення, зміна кольору шкіри обличчя, розширення зіниць) ознаками брехні.

Магія, як первісна форма релігійності [27, с. 13 – 16], яка з’явилась ще в епоху верхнього палеоліту (35 – 12 тис. років тому), перенесла таїнства ментальності езотеричних ритуалів в процес доказування вини античного Риму, Єгипту, полісів Північного Причорномор’я. В історії доказування вини навіть магічне дійство залишило свій слід. Так наприклад, у Стародавньому Римі за часів легісакційного процесу (це найдавніша форма судочинства) існувала обов’язкова процедура віндикації. Її сутність полягала у ритуальному покладанні спеціальної палиці на спірну річ з одночасним проголошенням чітко визначених слів. Невиконання цих ритуальних дій позбавляло позивача права на позов, а якщо віндикацію не зробив відповідач, то позов вважався визнаним на користь позивача [28, с. 8].

Антична культура мала оро-акустичні пріоритети. Сакральне ставлення до мови (магії слова) породило відомий постулат «мовчання – знак згоди», а відповідно й вини. Невпевненість промови, небагатослівність, мовні дефекти, обмовка, а тим більше мовчання було вирішальним чинником у процесі доведення вини, оскільки все це вважалося ознакою провини. У зв’язку з цим в епоху Стародавнього світу (776 р. до н. е. – 476 р. н. е.) спеціально для судового процесу практикувався магічний наговір – «зв’язати язик» [29, с. 6]. В середині глиняної чашки, або на свинцевій пластині писали закляття, наприклад: «Я зв’язую язики противників у суді й свідків Телесикрата і синів Телесикрата – Агрона, Гіппоніка, Артемідора, Ахіллодора й інших усіх, хто з ними» [29, с. 5]. Потім речі з такими написами закопували в могили, вірячи, що боги підземного царства або духи померлих завдадуть шкоди живим. До такого чаклунства вдавалися задля позбавлення ознак переконливості у промові опонента або свідків.

В епоху зародження інституту судового процесу розгляд спорів та звинувачень був простим і у деяких випадках взагалі не передбачав доведення провини оскільки сторони (потерпілий або його родичі та напасник) могли домовитися, і у такому разі звинувачення знімалися. У разі відсутності такої домовленості відбувався суд, у якому доказування вини здійснювалось переважно завдяки майстерності риторів (ораторів) [30, 31]. Завдяки судовому ораторству, яке використовувалось в юстиції Стародавньої Греції та Риму риторика отримала окремий напрямок свого розвитку, почавши розвиватися не лише в культурно-поетичному напрямку, а ще і як теорія аргументацій та переконань, створивши логіко-риторичну форму доведення провини в суді.

Справжнім письмовим пам’ятником процесу доказування вини у судах стали роботи Аристотеля, Марка Антонія, Цицерона, Квінтіліана.

Незважаючи на те, що першість у розробці вчення про право, яке фактично полягло в основу сучасної юриспруденції, належить древнім римлянам, фундаментальні засади щодо логіко-риторичної форми доказування вини були розроблені в Стародавній Греції. Саме афіняни в 155 р. до н.е., посилаючи у Рим з політичних спонукань славнозвісних філософів та ораторів – Карнеада, Діогена і Крітолая «привезли» риторику у Стародавній Рим [32, с. 102]. Відтоді риторика стала визнаватися у Римі і як мистецтво політиків, і як наука аргументацій у суді. До речі, уперше в Римський імперії була розроблена методика навчання ораторському мистецтву, автором якої став Квінтіліан, написавши «Institutio oratoria» («Настанову оратору») [32, с. 174]. Науковим фундатором риторики вважається Аристотель [33, с. 23], хоча він сам стверджує, що перший трактат з риторики був написаний Кораксом [34]. Коракс будував свої судові промови переважно на софізмах, а Аристотель опирався на умовиводи, ентимеми та силогізми [35, 36]. Концептуальним творцем римської судової риторики був Цицерон, який поєднував риторичну майстерність з «буквою закону». Саме Цицерон першим заперечував проти того, щоб у суді виступали оратори, які не знають законів. Але його поради не прийняли. Тодішній рівень демократії дозволяв виступати у суді будь-кому, навіть й тим, хто не володів знаннями у галузі юриспруденції.

Характерним для історичного періоду Стародавньої Греції та Риму було те, що процес доказування вини у судах відбувався завдяки вмінню впевнено викладати свої аргументи, використовуючи емоції та настрій суддів, враховуючи інтереси владників, симпатій та антипатій громади. Часто судові процеси відбувалися на форумах, де збиралась численна кількість людей задля розваги, а не для встановлення істини. Знаючи, що судді, бажаючи уславити себе справедливими та мудрими будуть враховувати громадську думку та інтереси влади, оратори завжди спрямовували свої промови для впливу на три об’єкти: натовп, суддів та супротивників-опонентів. При цьому саме логіка застосовувалась для висунення аргументів або контраргументів щодо умислу підсудного. Ораторська майстерність була спрямована на формування певного емоційного стану у суддів і оперувала поняттями справедливості та соціальної корисності.

З переходом до концептуально-релігійної християнської свідомості з’явилась нова форма доведення вини – канонічна. Поряд із зародженням та розвитком феодалізму, що було властиво для середньовічного історичного періоду (476 рік – 15 століття н.е.), одночасно формується і розвивається церква та її інститути – чернецтво, церковні ордени, лицарство. Духовенство займає лідируюче місце в структурі соціальних станів. Посилення церковної влади та панування у суспільстві релігійних догм якісно вплинули на своєрідність системності психо-розумових механізмів визначення вини в судах середньовіччя. Характерною рисою того часу була теолого-правова герменевтика, з прагненням розпізнання трансцендентної волі та її реалізації.

Незважаючи на християнську доктрину милосердя судові процеси середніх століть не відмовились від тортури, як способу з’ясування вини. Але, ані фізичні змагання, ані випробування судом Божим вже не використовувались. Настрій та думка юрби простого люду на суд вже не впливали. Промови захисників переважно були спрямовані на відшукання та констатацію ознак християнської доброчесності у життєдіяльності підозрюваної особи. Метою ж їхніх опонентів було навпаки – навести приклади ознак єресі, чаклунства, відступництва від віри. Аргументи, які наводилися в судах щодо дотримання обвинуваченим церковних канонів переважно не стосувалось самого проступку, а лише характеризували його релігійний світогляд, вказували на ступінь відданості церковним догмам. Якщо спосіб життя та образ думок не суперечив релігійним постулатам у підсудного був шанс отримати вирок з більш м’яким покаранням або взагалі бути виправданим.

Запозичивши греко-римське мистецтво логіки аргументацій юристи середньовіччя доповнили його майстерністю синтезувати теологічні догми з мирською повсякденністю, що надавало доказам стосовно суб’єктивної сторони злочину антагоністичний характер, призводило до неоднозначності трактування апологетичних текстів, Біблії, спорів та сумнівів навіть у самих суддів. Така ситуація склалася на початку середньовіччя і, безумовно вимагала універсалізації судочинства. Загострення проблеми щодо співвідношення природознавства та віри було вирішено у 1487 р. завдяки праці «Hexenhammer» [37], у якій християнське вірування пояснювалося зв’язком з об’єктивною дійсністю (єством), і таким чином відбувся синтез віри та розуму. Це спрощувало процес з’ясування вини, зводячи його до примітивної констатації певного факту у розумінні до заздалегідь визначеної богословської концепції світорозуміння. Так наприклад, самогубство після зізнання, опухлий та синюватий колір обличчя, не дискусійна дотепність, високий зріст та велика сила, воскове зображення під вівтарним покривалом, висушені жаби, невжиття тіла Христового при причасті, вівтарне покривало під порогом дому, надзвичайна влучність у стрільбі та невразливість в бою, дивина в поведінці тощо [37, с. 81, 85, 90, 92, 93, 120-121] тлумачилось як об’єктивний прояв чаклунства, магії, сатанізму. До речі, християнська середньовічна церква культивувала не лише віру у Бога але й віру у диявола, відьом, чародійство, а невизнання існування останніх вважалося єрессю і вимагало покарання [37, с. 5 – 9], навіть при віруванні у Бога.

Зовнішній прояв факту, який вважався ознакою чаклунства або єресі, інтерпретувався виходячи виключно з релігійних догм, що є основною властивістю канонічної форми доказування вини. Відносно таких фактів не допускалося ані скепсису, ані вільної трактовки. Майже два століття «Молот відьом» був методичним посібником інквізиції у боротьбі з безбожністю. Схвалення цієї праці Кельнським університетом та отримання папської булли на боротьбу з єретиками одним із авторів фактично зробили її процесуальним приписом для ведення як церковного так і світського судочинства. Світські суди запозичили з неї процедуру допиту та катування, проведення арешту, обшуку, інститут понятих та правила ведення протоколів. Навіть у суто нецерковних справах (крадіжка, побої, розбій) механізм доведення провини зводився до «спекулятивної» можливості висловлювати власні аргументи щодо вини, маскуючи їх авторитетними судженнями екзегетиків і посиланнями на святі писання. Саме з часів середньовіччя до нас дійшли семіотичні фрази, які трактувалися у будь-якому суді як каяття: «біс поплутав», «лукавий спокусив». Ключову роль в оцінці доказів щодо винуватості займали особисті свідчення підсудного, а безспірним доказом вини вважалося особисте зізнання. Через це при канонічній формі багато уваги приділялося допиту, який відрізнявся своєю виснажливою тривалістю, із застосуванням тортур та логічних пасток, заснованих на несумісності понять. Катування було обов’язковим атрибутом доказування вини і застосовувалося навіть у тому випадку якщо підозрюваний з самого початку давав свідчення не на свою користь. Допит та катування проводилися у присутності свідків (понятих), показання особи фіксували шляхом складання протоколу. Логічні формули постановки питань були сконструйовані таким чином, що в будь-яких показаннях можна було вбачати неправду або іносказання, а в будь-якій комбінації подій знамення неблагочестія.

Канонічна форма доведення провини не минула середньовічну Русь. Матриця мислення і світорозуміння усього Європейського континенту в той історичний період була підпорядкована авраамічним релігійним вченням. Соціальний феномен в питаннях боротьби з іновірством в середньовіччі поширився на всій території християнства. Церковні екзекуції були і на Русі [38, с. 61; 39, с. 187] але, не такі масштабні як в Європі, де на вогнищах за вироками церкви спалювалися навіть однорічні діти [38, с. 60]. Правда, акти спалення на Русі відрізнялися своєю лютістю, оскільки людей заживо закопчували на малому або тліючому вогні [38, с. 62].

Протестантські рухи, ілюмінати і масонські ордени врешті відібрали у церкви політичну владу. Становлення буржуазних економічних відносин призвело до більш приземлених ідей, які стали імпульсом для розвитку природних наук, зародження раціоналістичних і матеріалістичних поглядів. Звільнення розуму від релігійної ортодоксальності і схоластики не могло не вплинути на соціально-юридичну парадигму доказування суб’єктивної сторони злочину. З’явилась її нова форма – фактологічна, яка бере своє починання з кінця ХVIII століття і залишається нашою сучасністю.

Багато чого фактологічна форма доведення провини запозичила від канонічної. Наприклад: клятву на Біблії перед дачею свідчень у суді, присягання казати правду і нічого крім правди, надання останнього слова підсудному. При фактологічній формі доказування вини, також як і при канонічній, «царицею доказів» залишились власні зізнання. Разом з тим, з фактологічною формою в кримінальне судочинство було унесено концептуально новий підхід до методи доказування вини.

По-перше, офіційно були заборонені тортури, а свідчення отримані під катуванням визнавались в судах недійсними. У ХХ столітті недійсними стали визнаватися й свідчення, які були отримані через психологічний тиск.

По-друге, умовиводи щодо форми та різновидів вини стали базуватися суто на фактах діяння особи. Ланцюжок доказів вини почав ґрунтуватися на конкретно встановлених актах дій або бездіяльності. У зв’язку з цим з середини ХIХ століття інтенсивно починає розвиватися трасологія (пізніше криміналістика), зусилля якої були спрямовані на фіксацію слідів злочину, оскільки по слідах встановлювали факт діяння, а по діянням – суб’єктивну сторону злочину.

По-третє, поступово вина стала розглядатися як категорія суто психо-інтелектуальних властивостей людини. Інтерпретація провини стала здійснюватися не лише за аналізом діянь, а й через призму мотивацій обвинуваченого. Відповідно, для з’ясування імпліцитних форм вини в судах стали залучати фахівців у галузі психіатрії, судової медицини, а пізніше психології.

По-четверте, наприкінці ХIХ століття для з’ясування та доказування вини стали використовувати інструментальні технології, зокрема технічні прилади (плетизмограф, гідросфигмограф, поліграф) [40], психологічні тести та опитувальники [41, с. 12, 112, 255]. Наприкінці ж ХХ століття в психодіагностиці стали використовувати комп’ютери.

По-п’яте, з розвитком вчення про юридичний склад делікту суттєво змінилась уява про злочин. Поняття злочину стало нормативним, з обов’язковою ознакою вини. Нормативно-формалізованим стало й поняття самої вини, осудності. У зв’язку з цим розуміння злочину стало складовою двох різних субстанцій – матеріальної, яка має усі зовнішні фізичні прояви (об’єктивна сторона злочину) та ідеальної, яка окреслюється явищами психіки (суб’єктивна сторона злочину). У наслідок цього вина стає окремим та самостійним предметом доказування у кримінальному судочинстві і, доводиться суто матеріальними фактичними даними.

По-шосте, з середини ХХ століття в кримінальному судочинстві закріплюється постулат за яким всі сумніви стосовно вини особи трактуються на її користь.

Таким чином, в історії розвитку та існування спільноти Європейського континенту було шість форм доказування вини особи: 1) фізична форма; 2) демонстраційно-фізична; 3) культово-сакральна; 4) логіко-риторична; 5) канонічна; 6) фактологічна. Всі ці форми були обумовлені і географічними локальностями, і особливостями етнокультур, і багатьма іншими факторами… У різних народів Європи всі ці форми доведення провини були, але у кожного в свій час, зі своєю тривалістю. Вони перебували в конгломераті з практичною життєдіяльністю людини, з її світоглядом та світорозумінням, які були властиві для конкретного історичного періоду, змінюючи одна-одну іманентно-еволюційно.

Під формою доказування вини пропонується розуміти зовнішній прояв психо-культурного комплексу стійких типів (ознак) епохально-соціальної практики визначення винуватості людини, підозрюваної в здійсненні суспільно небезпечного вчинку або діяння, формально забороненого владою.

Сенс подальших наукових розробок стосовно питань історії доказування провини вбачається у потребі пізнання сутності культури кримінального судочинства, визначення його генезису і, безумовно, обґрунтовується необхідністю удосконалення системи знань про право.

Список літератури:

1.         Белкин А. Р. Теория доказывания : науч.-метод. пособие / А. Р. Белкин. – М. : НОРМА, 1999. – 429 с.

2.         Власов А. А. Особенности доказывания в судопроизводстве : науч. практ. пособие / А. А. Власов. – М. : Экзамен, 2004. – 320 с.

3.         Грошевий Ю. М. Докази і доказування у кримінальному процесі : науково-практичний посібник / Ю. М. Грошевий, С. М. Стахівський. – К. : КНТ, Видавець Фурса С. Я., 2006. – 272 с.

4.         Кірмач Л. А. Доказування як метод пізнання в процесі розслідування злочинів : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / Л. А. Кірмач. – Харків, 2003. – 18 с.

5.         Конюшенко Я. Ю. Доказування на досудовому провадженні у кримінальному процесі України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / Я. Ю. Конюшенко. – К., 2010. – 20 с.

6.         Левендаренко О. О. Досудове розслідування у справах про злочини неповнолітніх (питання кримінально-процесуального доказування) : монографія / О. О. Левендаренко. – Донецьк : ДЮІ, ЛДУВС, 2007. – 212 с.

7.         Мельник В. В. Искусство доказывания в состязательном уголовном процессе / В. В. Мельник. – М. : Дело, 2000. – 496 с.

8.         Савонюк Р. Ю. Доказування в досудовому слідстві : навчальний посібник / Р. Ю. Савонюк. – Сімферополь : вид-во ДОЛЯ, 2003. – 184 с.

9.         Селина Е.В. Доказывание с использованием специальных познаний по уголовным делам / Е. В. Селина. – М. : «Юрлитинформ», 2003. – 128 с.

10.    Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування : [монографія] / С. М. Стахівський. – К., 2005. – 272 с.

11.    Тертышник В. М. Теория доказательств : учебное издание / В. М. Тертышник, С. В. Слинько. – Харьков : Арсис, 1998. – 256 с.

12.    Дагель П. С. Субъективная сторона преступления и ее установление / П. С. Дагель. – Воронеж : Изд-во Воронежского ун-та, 1974. – 244 с.

13.    Петелин Б. Я. Теория и тактика установления субъективной стороны преступления в процессе расследования : Монография / Б. Я. Петелин. – М. : Акад. МВД РФ, 1992. – 164 с.

14.    Антоян О. Н. История государства и права Украины (с древнейших времен до середины ХVII века): Курс лекций / О. Н. Антоян. – Луганск : РИО ЛИВД МВД Украины, 2001. – 472 с.

15.    Беляков А. Подлинная история Древней Руси / А. Беляков. – М. : Эксмо, 2010. – 240 с.

16.    Д. Фрезер. Золотая ветвь : исследование магии и религии / Джеймс Джордж Фрезер. – М. : Политиздат, 1980. – 494 с.

17.    Зеленков М. Ю. Мировые религии : история и современность / М. Ю. Зеленков. – М. : Юридический институт МИИТа, 2003. – 252 с.

18.    Золотухина Н. М. Развитие русской средневековой политико-правовой мысли / Н. М. Золотухина. – М. : Юрид. лит., 1985. – 200 с.

19.    Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн : навчальний посібник / В. С. Макарчук. – К. : Атіка, 2001. – 624 с.

20.    Семененко В. І. Історія України з прадавніх часів до сьогодення : навч. посібник / В. І. Семененко. – Х. : Торсінг, 2000. – 496 с.

21.    Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. Дмитриева С. С. – М. : Правда, 1989. – 768 с.

22.    Федоренко Т. М. Вплив християнства на формування правової системи Київської Русі з кінця Х по 40-ві роки ХІІІ століття : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Т. М. Федоренко. – К., 2001. – 18 с.

23.    Четверикова О. Н. Культура и религия Запада. Религиозные традиции Европы / О. Н. Четверикова, А. В. Крыжановский. – М. : «Московские учебники», 2009. – 528 с.

24.    Культурология : Учебное пособие / Под науч. ред. Г. В. Драча. – Ростов-н-Дону : Феникс, 2007. – 576 с.

25.    З. Фрейд Тотем и табу / Зигмунд Фрейд. – М. : Азбука, 2010. – 256 с.

26.    Сергеевич В. И. Лекции и исследования по древней истории русского права / В. И. Сергеевич. – М. : Зерцало, 2004. – 488 с.

27.    Мень А. История религии. В 2 кн. Кн. 1-я: В поисках Пути, Истины и Жизни: учеб. пособие / А. Мень. – М. : Форум-Инфа-М, 2001. – 216 с.

28.    Назаренко В. Поняття, сутність та тенденції розвитку юридичного процесу і юридичної процесуальної форми від Стародавнього Риму до сучасності / В. Назаренко // Підприємство, господарство і право. – 2010. – № 5 (173). – С. 7 – 11.

29.    Скржинська М. В. Судочинство в античних державах Північного Причорномор’я / М. В. Скржинська // Український історичний журнал. – 2009. –№ 5 (488). – С. 4 – 11.

30.    Миронов В. Древний Рим / В. Б. Миронов. – М. : Вече, 2007. – 752 с.

31.    Ляпустин Б. С. Древняя Греция : учеб. пособие для вузов / Б. С. Ляпустин, И. Е. Суриков. – М. : Дрофа, 2007. – 528 с.

32.    Сергеенко М. Е. Жизнь Древнего Рима / М. Е. Сергеенко. – СПб. : ИТД «Летний сад», 2000. – 182 с.

33.    Штоль Г. В. История Древней Греции в биографиях / Г. В. Штоль. – М. : «Русич», 2003. – 528 с.

34.    Риторика [Електронний ресурс] / Википедия – Свободная энциклопедия. – Електрон. дані, 2011. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki, вільний. – Заголов. з екрану. – рос. мова.

35.    Мацько Л. І. Риторика Аристотеля : Рубрика «Риторика» [Електронний ресурс] / Перша Українська електронна бібліотека підручників. – Електрон. дані, 2011. – Режим доступу: http://pidruchniki.com.ua/20080215 /ritorika/ritorika_aristotelya, вільний. – Заголов. з екрану. – укр. мова.

36.    Риторика. Поэтика / Аристотель; [пер. с древ. греч. О. Цыбенко]. – М. : Лабиринт, 2000. – 224 с.

37.    Инститорис Г. Молот ведьм / Генрих Инститорис, Яков Шпренгер. – СПб. : Амфора, 2005. – 212 с.

38.    Лаврин А. П. Тысяча и одна смерть / А. П. Лаврин. – М. : «Ретекс», 1991. – 416 с.

39.    Алексеев А. И. Ересь стригольников: вольнодумцы или колдуны / А. И. Алексеев // Исследования по русской истории : Сборник статей / отв. ред. В. В. Пузанов. – Ижевск : Удмуртский университет, 2001. – С. 184 – 195.

40.    Полиграф [электронный ресурс] / Википедия – свободная энциклопедия. – электрон. дан., 2012. – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/wiki, свободный. – Заголовок с экрана. – рус. яз.

41.    Бурлачук Л. Ф. Психодиагностика : Учебник для вузов / Л. Ф. Бурлачук. – СПб. : Питер, 2006. – 351 с.



Все статьи автора «kozerog70»


© Если вы обнаружили нарушение авторских или смежных прав, пожалуйста, незамедлительно сообщите нам об этом по электронной почте или через форму обратной связи.

Связь с автором (комментарии/рецензии к статье)

Оставить комментарий

Вы должны авторизоваться, чтобы оставить комментарий.

Если Вы еще не зарегистрированы на сайте, то Вам необходимо зарегистрироваться: